Вітаю Вас Гість

Понеділок, 21.08.2017, 13:27


Меню сайту
Форма входу
Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 83
Друзі сайту
Чорнухинська ЗОШ

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

УРОК НАРОДОЗНАВСТВА


                                 УРОК НАРОДОЗНАВСТВА

"НАРОДНІ ПРОМИСЛИ І РЕМЕСЛА ЧОРНУХИНСЬКОГО КРАЮ"


         БІБЛІОТЕКАР :  В  чорнухинському  краї  набули  поширення  кустарні
промисли і ремесла, серед яких по кількості зайнятих найбільше виділяються гончарство , рогозоплетіння, виготовлення рибальських сіток,  дещо менше – ткацтво,  виготовлення сит.
    Статистичне  бюро  Полтавського  земства,  аналізуючи  кустарні  промисли у Вороньківській і Чорнуській  волостях  відзначало, що  промисли в них :  "выше промышленной Московской губернии… в названных волостях число их вдвое, а может быть и втрое больше чем в губернии, служащей типом для промышленного района Европейской России ” .
    ГОНЧАР: Гончарство виникло після відміни кріпосного права і було по- ширене в містечку  Городищі, селах Поставмуки, Лісова  Слобідка. В кожно- му осередку гончарі селилися поближче  до запасів гончарської глини, то ж кутки  заселені  гончарами  дістали назву  Гончарівки .  Був такий  куток і в Городищі,  який описав С. І. Лисенко – дослідник  кустарних  промислів і  ремесел : " В   Городищі  є   своя "Гончарівка” – так  називається вулиця на  окраїні  містечка,  під горою, вздовж цієї вулиці витягнулися всі  33  двори гончарів.  Звідси їм  недалеко  до  глинищ, покопаних  в горі з того боку ,  де знаходиться Лісова  Слобідка…”. Поставмуківські гончарі називали цей куток Горшколіпівкою.
     В сусідньому селі Постав-Муки гончарів було набагато більше – 87.
     В залежності від фізичних властивостей  глини  кожен  гончарний  осере-  док виробляв і різні вироби. Гончарі с. Поставмук виготовляли миски, бо в горшках,  виготовлених  з  місцевої  глини  " не можна  зварити ні  борщу,  ні
чогось кислого – розлізеться: коли раз купе, то уже вдруге – заречеться ”.
    Про це свідчить і спеціалізація поставмуківських гончарів. З 87 гончарів,  які працювали в селі в  1893 р. 84 виготовляли  миски і  лише 3 – горщики. Якщо за рік гончарі випалювали 12 горнів горщиків, то мисок – 557 горнів.
   Поставмуцькі миски складали конкуренцію навіть фабричним виробам Кузнєцовської фабрики в Херсоні, Таврійській, Курській та інших губерніях. Місцеві гончарі виготовляли також форми для пасок, миски для замішування тіста і перемивання посуди, тикви,  глечики.
    Самі городищенські майстри давали таку оцінку своїм горшкам : " Як пос -тавиш у піч, за 2 – 3 дні пропадає,  а іноді й зразу;  поставиш та більше  вже не витягнеш! Наші городисські  горшки усяк знає, - вони вже здавна оконфу- жені ; - це каже, паршиві, городисські  горшки”.
    В  обох  осередках виготовляли також посуд нестандартних розмірів : городищенські майстри – глечики  "гладуші” (5 л.),  великі чайники (понад 1,5 л),  поставмуцькі – найбільші миски "одинарки” (8-10 вершків у діаметрі).
    Для більшості майстрів, які не мали достатньої кількості орної землі ( а таких було в 90-х роках Х1Х ст.60 % від загальної кількості господарств у селі), гончарство було єдиним способом існування сім”ї. Інша частина гон- арів  поєднувала своє ремесло з хліборобством.  В  Городищі протягом  1900 р.  гончарством займалися 20 гончарів,  а інші 7 чол. займалися ним у вільний від сільськогосподарських робіт час. Деякі гончарі залишали на сезон гончар- ство і переходили до іншого,  більш  прибутковішого  заняття.  Окремі  мало- земельні  городищенські майстри ішли на заробітки в Таврійські степи. Сезонність була характерною для гончарного промислу всієї  Лівобережної України.
    Виготовленням гончарних  виробів  займалися  також малоземельні  селяни і селяни, які мали землі  достатньо.  В Городищі  були гончарі,  які мали по  1 дес. землі і менше.  
    Кількість гончарів щорічно збільшувалася. Якщо в 1884 р. було 78 гончарних господарств, то в 1900 р. –108  з кількість гончарів – 150 чол. Жінки гончарством не займалися, за поодинокими  випадками. Так,  с. Лісова Слобідка гончарний круг крутила Надія Василівна Сироватка.  
    Продуктивність  праці в  городищенських майстрів  була такою: ( один вид за день) : горщики плоскі ( 0, 5 відра ) – 20 –25 штук, стовбунові  (2,5 кварти ) -  40 штук,  укладні  (1,5 кварти) –50 штук,  малеча  (0,5 кварти) – 60-70 штук,  покри-шок і всілякого дріб’язку – 80 –100 штук.
    Поставмуцький мисочник Іван Демченко був першим майстром за швидкістю роботи не тільки у своїй окрузі, а й серед гончарів Лівобережжя України." За рік він випускає до 50 сотень мисок ( близько 16 тис. шт.), а "коли гарно посидить”, може за один день зробити повну сотню ( 320 - 340 шт.). Так працювати він може днів 3 підряд, а потім далі відпочивати треба, і знову він готовий…” .
    Серед кращих майстрів-мисочників слід відзначити  І. Демченка, Д. Можчіля.  Майстерно розмальовували гончарні вироби Д. Карпенко  та 15-річні підлітки М. Можчіль і С. Матвієнко, Н. Воєвода.
      Окремі майстри тримали наймитів. Так, в с. Поставмуках на поч. ХХ ст. наймит був у одного гончара Семена Ступки, а раніше вони були в 3.
    Збут  гончарних  виробів був  налагоджений по – різному : безпосередньо  на місці,  на ярмарках,  гончарам – горшковозам,   скупникам. Скупщики  були як з сусідніх Мелехів, Вороньків, так і здалеку : м. Ічні Чернігівської губернії, Канівця Золотонішського повіту, Переяслава. Гончарі повіту давали свої вироби скупникам у кредит,  або укладали письмові угоди, де   визнача- лися  їх   взаємні   зобов’язання.  Як говорили гончарі  "саме блаженне діло, як приїздить купець та й побере все, без всякого клопоту”.Багатий постав- муцький козак М.  Демченко уклав контракт з 40 місцевими гончарами про продаж йому мисок на протязі року. У контракті зазаначалася іх кількість, ціна виробів, оздоблення, тощо.
    Збуваючи  гончарні  вироби  один майстер за рік заробляв у Городищі 60 - 105 крб,  в  Поставмуках – 70 –120 крб.  За свідченням  М. Русова : ” Гончарі живуть  недурно, особливо в Постав-Муці, де деякі з них навіть заможні,  на подвір”ях  і в хатах у них досить чисто”.
    Під час оптового продажу гончарних  виробів робилася  торгова  скидка.  Наприклад, в містечку Городищі в 1898 р. сотня горщиків коштувала 2 крб., сотня глечиків 2–5 крб, в с. Поставмуках – сотня  посуду 5,5 - 6 крб. ) вдрозд- ріб 6-7-10 крб.). Існувала також форма  безгрошового обміну.  Поставмуцькі гончарі  обмінювали свої миски на хліб.
  Збутом гончарних виробів займалися  в Городищі  гончарі – горшковози Ти-
мофій Бовкун і Євдоким Рудич, які скуповували горшки по 1 крб.70 коп. –1 крб. 80 коп., або по 2 крб.  за сотню  і розврозили  їх по селах і ярмарках,  виручаючи вже  по 3  або й  більше  3 крб. за  сотню. Вироби  збувалися : городищенськими горщечниками в Лохвицю, Лубни, Пирятин, Чорнухи, поставмуцькими в Лубни, Пирятин, Лохвицю,мисочниками в  Ромни, Прилу- ки,  Золотоношу, Хорол, Лебедин,  Ахтирку, Суми , Теплівку, чорнуські  гор- щечники у Варву, Єреміївку , В. Хутір (Золотонішський повіт),  Смілу,  Крас- ний  Колодин ( Чернігівська   губ.), Хорол, Яготин.  
    Таємниці  гончарського  ремесла  передавалися  з  покоління  в  покоління в сім”ях, за допомогою учнівства у  кращих  майстрів,  хоча багато з них  тримали способи виготовлення  гончарних виробів у таємниці. "… у 1880-х р.р. з Постав- Муки  у  Городище  переселився  Омелян  Охріменко  ( по – вуличному  Білоус). Маючи природний хист гончаря та досконале відчуття форми предметів,  він виготовляв " окрім поганих за якістю,  але красивих з вигляду кухонних горщиків, ще горщики  квіткові,  оздоблені частково  несмаком,  дитячі іграшки,  які  називаються сливою, грушею, маківкою, гарбузом та ін., особливо квіткові горщики гладенькі, без прикрас.  Цим останнім  горщикам можна побажати  гарного майбутнього,  оскільки,  пере -глянувши під  час обстеження  сотню  тисяч гончарних виробів, кращих  квіткових  горщиків  нам не  довелося зустрічати.  Вони мають просту,  але красиву форму ; стінки їх  рівні і гладенькі,  а за чистотою і  ретельністю обробки вони здаються  не руками зробленими,  а сформованими;  до того ж  глина  тутешня  надзвичайно  красива і  гігроскопічна,  а остання  властивість  
особливо важлива для рослин”.
     Як відзначали дослідники, Городище було одним з небагатьох осередків полтавського краю, де гончарі не застосовували суцільне обливання кольо- ровою глиною всієї поверхні миски для фляндрування : ”Фарби біла і руда – накладались просто по сирих берегах миски у вигляді смужок, рисок, кучерів і негайно розтягувалися дротиком, утворюючи стримані, суворі і водночас орнаментальні композиції ".    
    Омелян  Охріменко при  виготовленні  гончарних  виробів  застосовував кольорові поливи , він же  почав випалювати посуд не  хмизом,  як це було заведено в городищенських гончарів,  а полінами,  як робили поставмукські гончарі. Іван Зарецький,  український  дослідник народних  художніх промис лів  Полтавщини досить  високо  цінував майстерність і зання цього майстра  і з його діяльністю пов’язував подальший  розвиток місцевого гончарства,  значне розширен-ня виробництва кустарів за рахунок виготовлення виробів  "кращих зразків”. На жаль, ці сподівання не виправдалися. Через кілька років  гончар залишив виготовлення квіткових горщиків і почав виготовляти  полив’яні  димарі,  яких більше  ніхто не  робив, і які  користувалися попитом  та давали майстрові   більший заробіток.  Знаючи  постав-мукські  рецепти  приготування  поливи,  майстер володів  ними сам,  тримаючи  їх у суворій  таємниці  і нікому з колег  не предавав таємниць свого ремесла.  " Його знан- ня для місцевих гончарів залишаються безплідними, та й він сам за  слаб- кістю здоров’я не  може  їх вповні  використати” - писав  С. І. Лисенко”.
    Тимофій  Мушка  першим із  місцевих  гончарів застосував метелеве веретено замість дерев”яного в гончарному крузі .
    За словами дослідників: "Поставмуки і Городище були одними з тих небагатьох осередків, де найдовше збереглося кустарне виробництво гон- чарних виробів". Традиції відомих гончарних династій : Степана і Павла Балицьких, Йосипа, Дмитра, Кирила, Петра, Федора Карпенків, Василя, Захара Можчілів, Василя П’ятецького, Захара Семененка, Степана Сахна продовжили  до 60-80-х  років  ХХ ст. гончарі І. Т. Курило, В. О. Німець, М. Г. Німець, О. Г. Німець ( с. Постав-Муки), О. І. Котляренко  ( с. Городище).
     Серед народних майстрів - гончарів с. Постав-Муки найбільш відомими були родина Балицьких : батько Степан Трохимович Балицький (1 (13) 08.1885  – 29. 11.1965), син Павло (16.(29) 03) 1913 – 6.07.1984.), які виготов- ляли полив’яний посуд і червоні миски, розписані рослинним орнаментом,  вази для  квітів,  глечики,  кухлі.  Твори  експонувалися  на виставках  в Києві (1964), Москві (1970), деякі знаходяться в експозиції Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві.
    Династії гончарів Балицьких  представлена в Енциклопедії Сучасної України, мистецьких енциклопедіях і довідниках .
   Народні гончарі Демченки : Іван (1871-?), Явдоким (1874-?)  та його сини Михайло (09.1912-?) Антін (1904-?) виготовляли миски. Віртуозністю в роботі відзначався Іван Демченко, виробляючи велику кількість мальованих мисок і полумисків.  
   Династія Карпенків : батько Давид, син Йосип з дітьми : Петром (1863?-1943), Сергієм (1866?-1936), Миколою (1914-1917), Дмитром (1877? -1917). Сини Петра- Федір (1.03.1904-26.12.1970), Іван ( 1913/1914-10.03.1944) ; Сергія –Му- сій  (1881/1995-1941-1945), Лука (1905- ?), Андрій (?-1941-1945), Яків (1916-1941-1945) З цієї гілки роду з глиною працювали Давид з сином Лукою (1889-1964), Олексій з сином Харитоном (1891-1968), Ларивон (?-1920-і) з сином Павлом (14.01.1900-1.04.1991). Ця гончарська династія спеціалізувалася " на виготовленні найкращих на Лівобережній Україні мальованих мисок із традиційними візерунками". Високо оцінив творчість Йосипа Давидовича етнограф С. Лисенко, назвавши його "дуже грамотним і гарним майстром". На Всесвітній виставці у Парижі (1900) нагороджений срібною медаллю.
    Знаменитий рід поставмуцьких гончарів Курилів : Степан, його син Петро з дітьми Василем (1870-1934), Йосипом (1.11.1901-6.11.1964), Якимом (1869/ 1872-1934/1937). Сини Василя : Тиміш (1900-18.01.1969), Пилип (1901/1905-1941/1945), Йосипа: менш чисельніші Микола (27.02.1929 -7.09.1988), Василь (8.04.1923). Інше відгалуження роду - Давид, син Карпо (1892?-1947), Пилип (1902-1987). Євген (?-1918/1920), син Карпа - Петро (1924-19.01.1991) та внуки Євдоким і Іван.  
    Гончарі Матвієнки : Михайло з сином Микитою (1860-1921), Кирилом (1865-1970/1979), Андрієм (08.1879-3.09.1951). Сини Микити : Олексій (1899-24.04. 1976), Андрія – Іван (5.01.1908-28.11.1986). Павло (12.07.1911-20.03.1968) виготовляли традиційні народні мальовані миски, полумиски та яндоли. Представник цього роду Семен Матвієнко славився вмінням малювання.
   Гончарний рід Можчілів : Іван та його син Захар (1853?-1933), Пилип (1882-1957), Семен (1.09.1907- ?). З іншої гілки роду Василь, син Дмитро (1870-28.02.1955), Михайло (1880/1881-17.03.1953), Федір (1911-1941), Микола, дочки Ольга, Степанида, онука Ольга. Гончарювали також Петро (23.11.1905-20.09. 1978), Іван (9.04.1912-1992), внуки Кирило (1904-6.12.1980). Іван (1909-1944), Федір (1881-4.11.1966). Виготовляли мальований посуд., деякі гончарів з цього роду виготовляли скульптури, іграшки, верхи.
    Народні гончарі Німці : Степан (?-1934-1935), сини Ялисей (1876-1938), Панько (?-1941/1945), внуки Гнат (1908-1942), Опанас (12.05.1926). Сини Гната – Олексій (21.04.1929), Микола (21.04.1939). Брати : Антін (1922-1923) з синами Давидом (1896-1944). Потапом (7-1925/1926). Сини Антона Давид (1896-1944), Михайло (28.10.1931-?), сини Потапа Іван (?-1960), Дмитро (30.05.1895-1985). Син Василь (19.02.1918-?). З цього гончарного роду Михайло (1841-?-1931). Внук Грицько (21.01.1917-?), Оврам (1910-1941). Його син Василь  (18.08.1934)
    Рід П’ятецьких: Василь ( ?-?), син Гаврило (?-1930-і) з дітьми Микитою (1906-15.02.1987), Карпом (?-1989). Син Микити – Дмитро (18.07.1930) виготовляли мальовані миски зі своєрідним орнаментуванням. Василь П’ятецький належав до числа найкращих гончарів кінця ХІХ ст..
    Гончарі Ступки : Андрій (?-5.01.1944), Семен, Грицько (?-3.09.1971) займа- лися виготовленням мисок.  Андрій Ступка, знаний майстер, отримав на Все- світній виставці у Парижі (1900) срібну медаль.
    Городищенські династії гончарів менш чисельніші за кількістю майстрів представлені іменами :
    Бовкунів : батько Семен (?-1903), його син Іван (1843-1933), внук Роман (1887 – 1933), внук Оврам (1901- 20.02.1988) займалися як  хліборобством так  і гончарюванням, виробляючи вжитковий посуд. Інша гілка цього гончарного роду Графій (?- сер. 1910-х), його син Василь (1854-1952), Мойсей та Тиміш, який займався збутом виробів.
    Майстри Клименки : Андрій і син Федір (1906-27.07.19881), Іван (1911-26.03.1976).і син Павло ( 26.02.1934) виготовляли традиційний гончарний посуд.  Павло Іванович живе у Лубнах і займається гончарством.
    Родина городиських майстрів Мальоваників : Петро (1866-1.03.1955), його син Кость (20.05.1894-8.01.1979) виготовляла череп’яний і полив’яний посуд, оздоблений орнаментом.
    Рід Рудичів: Явдоким (?-1907), сини Іван (7-1961), Петро (24.08.1890-13.05. 1971), Микита (1904-1942) виготовляли традиційний посуд.
    Гончарі Троцаки : Яків . син Іван (1870-1950) зі своїм сином Омельком (1898-6.02.1980) та внуком Миколою (19.12.1939) спеціалізувалтися на виготовленні посуду і вазонів для квітів з візерунками.
    Велика колекція гончарних виробів поставмуківських майстрів: миски, глечи- ки, чаша для причащання поч. ХХ ст., димар роботи М. Німця, барило невідомого майстра кінця ХІХ- поч. ХХ ст. зберігаються у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, інша колекція в музеї  Івана Гончара.
    РОГОЗОПЛЕТІЛЬНИК : Широко поширеним ремеслом було рогозопле- тіння, започатковане в 1890-1892 р.р.  Якщо  в його найбільшому  осередку м. Городищі в 1892 р. ним займалися в 10 дворах, в 1895 р. в 50, то в 1900 р. 162 двори ( 335 чол.) .          
    В першому десятиріччі ХХ ст. (1910 р.)  рогозоплетінням, крім  Городища – (300 чол.), оволодіои в селах Загребеллі – 140 чол., Лісовій Слобідці – 165 чол., Мелехах – 109 чол., Сухоносівці – 35 чол. Всього - 725 чол.                                                                                                                                   
    Серед рогозяних виробів переважали кошики, черевики, брилі. Вироби збувалися на місці,  на ярмарках або скупникам  по ціні  від 11 до 25 кр. за сотню. В середньому  один кустар за рік  мав  виручки від 100 до 200 крб. Справа ця  була такою  вигідною  ( оскільки  робота  була  менш трудоміст- кою, дешева сировина (місцева, або закуплена в с. Ломаки Лубенського повіту) і вироби розкуповувалися швидко), що багато  городищенських  майстрів-гончарів  залишили  свій промисел  і опанували рогозоплетіння.
     Городище славилося між  кустарями "столицею” как по искусству своих мас-теров,  так и  потому,  что городищенские  базары   и скупщики служат центром,  через который  обязательно  должно пройти все производство соседних  поселений ” .
    Рогозяні  вироби  на городищенських суботніх базарах скуповували Ф. Цимбал , Г. Батієвський, Ойстрах, Янкель (по 30 тис. кожен у рік), писар А. Ковтун, Бибик ( по 25 тис.). Щорічно скупщики скуповували понад 200 тисяч виробів, які продавалися на ринках Варшави, Санкт- Петербургу, Мінська, Риги, Ревеля, Гомеля, Харкова, Саратова, Одеси, Черкас, Чернігова, Києва, Таганрога, Тули, Севастополя, Курська, Ростова - на -Дону.  
    2  кустарі в м. Городищі,зокрема Власенко, виробляли  ажурні кошики, "предмет более изящного вкуса”  то ж земська управа замовляла і надсилала їх від себе  в  Московський  склад  кустарних  виробів,  в Торгово -  Промис- ловий музей  Московского губернського  земства,  в  контору  Двору Його Імператорської Величності  Великого Князя  Сергія  Олександровича,   в Ім- ператорський сільськогосподарський музей в Петербурзі.
    Широковідомою  була  родина  майстрів рогозоплетіння  Власенків. Глава династії  Михайло  Григорович  ( поч.. 50-х р. ХІХ ст. – поч.. 30-х р. ХХ ст..) - найздібніший майстер  рогозоплетіння  на Полтавщині. Удосконалив    тради- ційні форми і методи рогозоплетіння,  розширив його  асортимент.Учасник виставок у Кременчуці (1895,1896 рр.). Прилуках (1898), Ромнах (1899), Всеросійської художньо-промислової виставки у Нижньому Новгороді (1896), Всесвітньої у Парижі (1900), Всеросійської кустарно-промислової у Санкт-Петербурзі(1902), на яких відзначений похвальними листами та бронзовою медаллю.
  Ремеслом  оволодівали і члени родини : Тетяна Михайлівна (5 (17) 01. 1894 -1.12.1973 ),  Степан  Михайлович  ( 30. 07.  (13.08) 1901 – 20.01. 1970), його дочка  Надія  Степанівна  Онищенко  (27.09.1935), Ісак Йосипович (1884- 1942 ),  Ісак Ісакович ( 18.08.1915 - ? ).
      Т. М. Власенко – учасниця виставок  в Ніжині (1912) і Всеросійської кустарної у Санкт-Петербурзі (1913), на яких нагороджена великою срібною і золотою  медалями). Працювала в промартілях "Кошиков’язалець" і "Допо- мога”.  Династія  представлена в мистецькій  енциклопедії та словниках .  
    ВЯЗАЛЬНИК СІТОК: Містечко Вороньки було відоме єдиним  на Пол- тавщині промислом по в’язанню  риболовецьких  сіток. Вороньківські  сіті постачалися  на побережжя  річок Дніпра, Дону,  Бугу, Чорного,  Азовського та  Каспійського  морів,  в  міста Кременчук,  Херсон,  Миколаїв,  Нікополь.  Їх річне виробництво  становило  30  тисяч крб.  Крім  дорослих  чоловіків і жінок  сітки в’язали  навіть діти 5 – 6-річного віку. В 1884 р. з 817 господарств плетінням займалися у 308, в 1910 р. у Вороньках  цим промис- лом займалися  413 чол.     
    Сітков”язальців місцеве населення називало " клочанниками”.
    Крім сіток  виготовлялися також інші рибальські снасті : саки, ятері, кобили або кімли, але справжніх майстрів,  які володіли  умінням  їх  виго- товлення було не більше 20. Серед них – Г. Лахно, С. Мемель,  Я. Сова,  М. Єресько,  П. Вайло, А. Сидоренко – всі вороньківчани.
    Плели також і тенета для лову звірів.
    Місцевою сировиною ( з Вороньків, Пізників, Мелехів,   Ковалів )  майстри  забезпечувалися лише на 10 %, решта закуповувалася на базарах, та в міс- течках і селах Жданах, Окопі, Сенчі, Варві ( був найбільший вибір прядива), Пирятинському повіті, адже нитки тут були дешевші, ніж у районі в’язання.   Інструмент для в’язання нескладний, крім прядки, весь саморобний.  
    Але вже в 1885 р. плетіння сіток почали освоювати в Пізниках, Мелехах, Ковалях, Кізлівці, Харсіках і Чорнухах.  Загальне виробництво сягало до 180 тис. плах, з них у Вороньках не менше 150 тис,.Сухоносівці, Кізлівці, Пізниках, Ковалях, Мелехах – по 5 тис, Чорнухах- 2 тис., Харсіках – 1 тис. Продукцію скуповували 13 перекупників . Щорічний обсяг сягав до 165 тис. плах.
    Згодом, через подорожчання сировини, зниження цін на готові вироби після Турецької війни (1877р.), коли чорноморське рибальство було припи- нено, промисел почав занепадати.    
    ТКАЛЯ : Населення району займалося також і іншими промислами і кус- тарним виробництвом.  
    Виробництво волосяних сит було поширене в містечку Чорнухах і в  сусід- ньому с. Харсіки. Харсіцькі кустарі  (більше 20 чол.) виробляли  за рік  від 400 до 500 сит, отримуючи за свої вироби до 3 тис. крб. Кращі майстри  по  виготовленню сит : П. Буць, Д. Гапоненко, О. Харсіка, Я. Харсіка.                              
    Дерев’яні обичайки для сит постачали  сюди кустарі з Чернігівської губернії.
     Сита збувалися в сусідніх селах, та у Варві, Лохвиці, Сенчі, Пирятині. Порівнюючи свої вироби з привозними харсіцькі майстри говорили : " їхня робота чистійша, але наша міцніша; він тільки 4 рази пристібне навхрест, та й годі”.
   Ткацтво – більш складніший і  високооплачуваний промисел. Сезон тривав від Покрови до травня, а робочий день більше 12 годин.  Замовлення  прий- малися від односельчан та сусідніх сіл на хустки, рушники, пояси, запаски, сукно.
    Шевці шили взуття також для односельців, хоча часто не могли задовольнити навіть їх. Так,  у м. Вороньках на  912 дворів  з  населенням  4, 5 тис.  жителів шевців було 25-30 чол. і вони  виконували лише четверту частину замовлень.Тому, сюди  переселися майстри з  Лохвиці  та  Семенівки  Чернігівської  губернії.
      Більшість населення  купувало  взуття на  базарах.  Кращий  майстер з  Лохвиці, який переселився  у Вороньки  М. Скрипка  шив " городське”  взуття для євреїв,  батюшок,  заможних господарів.
    Різьблену дерев’яну посуду  виготовляли  в Чорнухах,  Харсіках, Сухоносівці, Постав-Муках, колеса до возів у  Чорнухах,  Харсіках, Ковалях, Кізлівці, х.Човновому, сани і дерев’яні борони в Сухоносівці і  х. Човновому.  Заняття жителів краю іншими ремеслами було незначним.
    Полтавське  губернське земство,  а  разом з  ним і  повітові  приділяли  значну увагу кустарним  промислам,  відзначаючи,  що : " Кустарные промыслы весьма важны, конечно,  для удовлетворения  собственных и мест- ных  потребителей : массу трудовых  денег  сохраняют  они в своей губернии и массу свободного досуга крестьянина  заполняют они полезным делом ; но будучи правильно организованы, поддержаны материально, улучшены тех- нически, - они могли бы выйти   далеко за пределы домашнего, так сказать,  обихода,  могли  бы создать крупное благосостояние не только занимающего- ся им населения, но и всей губернии ”.
    Тому одним із своїх завдань воно вбачало в поширенні знань  серед кустарів, відкритті професійних шкіл і технічних училищ, влаштуванні зразкових майстерень, виданні літератури про кустарні промисли,  представ- ленні кращих виробів  на ярмарках і виставках, які часто відзначалися  нагородами.
     На сільськогосподарських  виставках  нагороди отримали : С. Сахно (1896), З. Можчіль (1899), Похвальні  грамоти  Міністерства  землеробства  Росії  отримали   І. Горобець і Г. Лахно з Вороньків за  сітки,  З. Можчіль з  Постав- Мук за  гончарні  вироби, грошові премії Ф.  Олійник з Городища  за кошики,   Д. Гапоненко  і  П.  Булда  з Харсік за волосяні сита.  В  1900 р. на Всесвітній  виставці в  Парижі срібні медалі  отримали  Йосип  Карпенко та Андрій Ступка з Поставмук, Кирило Брага з Городища. Колекцію їх гончарного  посуду разом з глинами, фарбами та інструментами, історико-природничий музей Полтавського земства надіслав до столиці Франції .

                                                 ЛІТЕРАТУРА
      Енциклопедія сучасної України.  – К. : Координаційне бюро ЕСУ НАНУ.-2003. - Т. 2. – С. 164-165 , 305;
       Малик В. Гончарський край// Край. – 2004. 3 7, - С. 14-15
      Мистецтво України : Біографіч. довідник. – К. УЕ ім. М. Бажана, 1997. – С. 39
       Мистецтво України : Енциклопедія. – К. УЕ ім. М. Бажана, 1995. – Т.1. – С. 138 ;
      Митці України : Енциклопед. довідник. – К. УЕ ім. М. Бажана, 1992. – С.45
      Міщанин В. Гончарство в селах Поставмука,  Городище та Лісова Сло- бідка Чорнухинського району Полтавської області // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2006. Кн.1. – Опішне : Українське народо- знавство, 2006. – С. 65- 71
      Недавній А. майстри стережуть таємниці // Слово Просвіти. 2004. 1-7 липня
      Пошивайло О. М. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна.- К.: Молодь, 1993. 396 с.
      Савицький І. Рибальський промисел степового села // Нова праця. – 1991. – 18 травня
 Ханко О. Поставмуцькі миски  // Народне мистецтво. - 2000. - № 3 - 4.
С.52